Теодозія ЗАРІВНА

* * *

Фінал для вакацій. Осуга на дні черпака,
що гасить нам тугу, а та не згортається, люта.
Злізає плече, розікрите вогнем сірника —
це шкірка ілюзій. З раптовим загаром не плутать.
Дме вітер, вагітний дощем й перегаром, з трави.
Трамплін над Ворохтою ялово світить з-під літа.
І почет кавказький: Така одинока кобіта
не має пропасти… Й бабуся: Ци дужі? — Як ви…
Зализую рани. Період швидкий, як поріз,—
вакації в місті, практично здоровім і стравнім,
виводяться в зеро. Чи це вартувало відправи?
Бо вітер з Ітаки — химера. А решта, як скрізь.
І вольному воля. Востаннє з трампліна — в золу,
Напам’ять, у світле майбутнє, що винне ще діду.
Все коштує гроші,— вахтер переморгує гіду,–
і, всупереч пісні „Я звідси таки не поїду”,
натисну на стартер і тим, як відріжу полу.
Прощайте гуцули. Усе продавайте, як є.
Щасливого торгу! Пребудьте зелено смереки.
Над вами і світом зозуля кує, як снує
морзянку надії, з варяг повертаючись в греки.

***