* * *
Автобус відходить. І вітер втирає вологу
на шибах розмитих й на вилицях господу-богу.
І губи шорсткі, залишаючись в плюсквамперфекті,
іще обпікають, як чай в пристанційнім буфеті.
Ще руку відчую — і мить промайне за горою.
Ще тінь поцілую, мов кину гвоздику герою.
З усіх резервацій, де пахне прощально бензином,
я виберу вашу, що пусткою зяє і тліном.
І поки не пізно, забуду квиток і валізи.
Летять папірці — тимчасове означення візи,
а з ними порив (скільки їх цей вертеп потолочить),
що морок освітить надщербленим сторожем ночі.
Ще є дивний двір, що закутий у невід жасмину,
і звір кровожерний, що лащиться й любить невинно,
і вічне безлюддя, і місяць-дарунок-підкова.
І ми ще напроти. І слово в обіймах у слова.
***